?

Log in

No account? Create an account

Дві стрічки для грудня


Листопад десь непомітно витік крізь пальці і ось пора вітати грудень вже чотири дні як.
Вихідні були нарешті кіновихідними і я встигла подивитися аж два фільми:)
Один нещодавно йшов у кінотеатрі, а інший - родом із красивих 90-х, які завжди будуть приємною ностальгією.
Тож почну з першого.

"Не твоє тіло" (2017) - фільм, який ще із трейлера видавався занадто передбачуваним, здався мені чудовим варіантом, аби ввімкнути його собі на фоні і не особливо вникати у сюжет. Та вже перші кадри змусили уважніше прислухатися до реплік героїв, розмірковувати про їхні стосунки і помічати для себе, чим ця стрічка не така, як інші з подібним сюжетом.
Насправді дивилася я спершу виключно із любові до Касі Смутняк, добре відомої за стрічкою "Пристебніть ремені", та виявилося, що ця історія не така вже й погана, як могло здатися із трейлера. Італійці, хоч і взяли дуже заїжджений шаблон, та все ж зуміли додати в нього свого пристрасного та емоційного колориту, а ще чуттєво прикольнулися із проблем обох статей.
Жінкам, звичайно, перепало найбільше, але ближче до фіналу усі ці жертви гармонійно пояснюються в монолозі головної героїні чи на той момент - головного героя;) Фільм рекомендовано від зимово-вечірньої нудьги та для загального хорошого настрою. Плюс фінал у цій стрічці буде трохи не таким, як можна було собі передбачити.

Інший фільм, про який хочеться згадати, мабуть бачили усі, окрім мене. Або ж я просто забула, що його бачила.
"Непристойна пропозиція" (1993) - це молоді Демі Мур та Вуді Гаррельсон, які грають майже абсолютно гармонійне подружжя, яким для повного щастя забракло лише великої суми грошей, аби побудувати будинок мрії. Останнім шансом вирішити проблему із грошима для них стає Лас-Вегас та випадкова зустріч із мільярдером. Проте пропозиція багатого чоловіка перевертає життя подружжя з ніг на голову і раптом ані здобуті гроші, ані будинок мрії уже не можуть тримати їх разом. Їхні почуття руйнуються під тиском влади та напологливості самовпевненого багатія, та в момент, коли фінал уже нібито передбачуваний - все стається зовсім не так, як можна було подумати спершу. З тих фільмів, які приємно дивитися і де стосунки сімейної пари не шаблонні, а навіть трохи схожі на життя. Окремого захвату варті різнопланові костюми Демі Мур та її магнетична краса.

Дві стрічки для жовтня


Коли осінь змушує залишатися вдома - важливо знайти правильне кіно.
А далі увімкнути його, залізти під улюблений плед із чашкою какао і починати лікувати застуду свіжими кіноісторіями.

Для такого вечора ідеально підійде "Стаціонарний телефон" (Landline; 2017).
За ненадто привабливою назвою ховається чудове, без перебільшень, інді-кіно, де Нью-Йорк, осінь, 90-ті, музика на касетах і вічні проблеми у стосунках між матір'ю та дочкою, чоловіком та дружиною, хлопцем та дівчиною.
Фільм настільки приємний, що коли закінчується - його не хочеться вимикати, а влучні саундтреки негайно знайти у мережі і додати у власний плейлист. Щодо ж до глибини сюжету, то стрічка не відкриває нічого нового, лишень підкреслить важливе у типовому стилі незалежних стрічок. Тим не менш, це один із небагатьох фільмів цього року, котрий було приємно дивитися від початку до кінця.

Зовсім інша та по-своєму прекрасна стрічка "Леді Макбет" (Lady Macbeth, 2016). Історія, знята за повістю російського письменника Миколи Лєскова, занурить у справжню осінь: глибоку, гнітючу, похмуру. Стрічка від самого початку жодним чином не натякає на позитив і вправно витримує лінію до повного занурення в темряву. Проте я б її радила дивитися зовсім не через сюжет, а через британські краєвиди та довершені кадри, покликані передати атмосферу самотності. Втім, легко здогадатися, що "Леді Макбет" не підійде для журливого настрою, бо лише його поглибить, але фанатам такого жанру однозначно треба дивитися.
Коли ввечері захочеться пошвидше закутатися в плед і швидко ввімкнути якесь добре кіно, так щоб попередньо не шукати, а вже знати, що хочеш глянути - врятує нова польська комедія "Планета самотніх" .

Стрічка не претендує на унікальність чи особливу оригінальність, але однозначно припаде до серця тим, хто вже знайомий із творчістю режисера Міті Окорна і бачив першу та другу частину "Листів до М." - суперкінохіта у Польщі.

Стрічки цього режисера сповнені простоти, добра та позитиву, тобто того, чого так бракує більшості кінопродукції, котра зараз потрапляє у прокат.

Тому із вдячності за всі чуттєві моменти у цьому фільмі режисеру можна простити трохи задовгий хронометраж у дві години, відверті провисання деяких сюжетних гілок та інші погрішності. Бо у фіналі все, як і має бути, стане на свої місця, хай і з солодкавим, зате кумедним вирішенням усіх колізій цієї історії.

Бо навіть за гарного настрою опиратися чуттєвим моментам цієї стрічки без хоч трохи зволожених очей - неможливо.

Примхливе осіннє кіно

"Моя кузина Рейчел" - з тих фільмів, котрі не плануєш дивитися, але від одного погляду на Рейчел Вайз із постера швидко змінюєш свої плани.

Не знаю чи сподобалася б ця стрічка фанатам Дафни дю Мор'є, але тим, хто не читав оригіналу, історію про ошуканого чоловіка або навпаки жінку - дивитися досить захопливо, хоча й не без тіні сумніву, що хтось у цій історії зовсім не такий, яким видається на перший погляд.

За сюжетом 25-річний юнак Філіп безтямно закоханий у вдову свого померлого кузена раптом поринає у світ примар та ілюзій і починає видавати бажане за дійсне. Брак повноцінних стосунків із матір'ю мимоволі змушує його прийняти у образі Рейчел старшу наставницю, котра порадить вчасно піти спати та випити "потрібний" чай.

Сама ж Рейчел при цьому залишається притихлою квіткою із отруйними пелюстками. Жінка, що прийшла забрати спадщину, котра так і не дісталася їй від чоловіка, майже не докладаючи зусиль починає її отримувати, але разом з тим не отримує відчуття завершеності.

Фільм, котрий залишає багато запитань без відповідей і змушує хоча б на хвильку погортати паперовий оригінал, аби ж дізнатися хто винен і чи винен взагалі. Проте істину, незалежно від того оберете ви читати книгу чи дивитися стрічку, доведеться шукати власноруч.

Вердикт: добре зняте кіно за класичною британською книгою із чудовими краєвидами та справді чаруючо-моторошною кузиною Рейчел у виконанні Рейчел Вайз.

Настрій: те, що треба для осінніх, прохолодно-темних вечорів.
"Статус Бреда"  дуже дивне американське кіно: у ньому повно європейських арт-хаусних замашок (може не до кінця реалізованих, але) і, що це не якийсь там французький фільм нагадують лише знайомі-до-болю голлівудські обличчя.

Фільм скоріше драма, аніж комедія, тож більше для настрою "щоб-подумати", чим "щоб-розважитися".

Стрічка розповідає про 47-річного Бреда, котрий вирушає у оглядову поїздку коледжами разом зі своїм 17-річним сином. Ці кілька днів мандрівки змушують його по-іншому поглянути на прожиті роки, підбиваючи своєрідні підсумки власного неуспіху. Перед його очима вириникають кадри успішного життя одногрупників: їхні мандри, приватні літаки, публічні виступи, зустрічі на вечірках та інші атрибути суцільної розкоші.

Бреду здається, що його спокійне та звичайне життя застигло на позначці пауза, поки кілька розмов та зустрічей із старими знайомими не змушують його усвідомити: життя - це життя.

Ця стрічка - чудовий витверезник для мізків і вкрай конкретне нагадування про те, які неідеаленості ховаються за усіма ідеальними фото та статусами у соцмережах. І хоч тут йдеться про трохи старшого чоловіка, фільм буде цікавий і тим, хто ще проживає свої "важливі роки" (між 20 та 30 роками, якщо вірити Мег Джей).

Кому: фанатам вдумливого кіно та американської осені.
Давненько мені не було страшно лягати спати після фільму. А вчора подивилася сама "Завжди сяй" і мусила ще відволікати себе непотрібними відео на youtube, бо відразу лягти спати було лячнувато.

Це при тому, що в самій історії не буде навіть жодних кривавих моментів, їх уміло залишать поза кадром, лише натякнувши. Та монтаж і загальна атмосфера напруженості зроблять своє: страх наздоганятиме з кожною новою сценою, аж поки не вибухне у фіналі відкритою розв'язкою (я собі її витлумачила у кілька способів).

Можна багато собі додумувати підтекстних нашарувань цієї стрічки та першочергово вона про жіночу дружбу, конкуренцію та заздрість. Маккензі Девіс грає так, що мимоволі починаєш думати "напевно вона так ж сама і в реальному житті". Взагалі акторський склад, локація, саундтрек - все тут на своєму місці, але при цьому всьому рейтинг у стрічки посередній. Саме він (рейтинг), до речі, стримував мене чи дивитися це кіно. Добре, що здоровий глузд переміг.

За настроєм ця стрічка нагадала мені "Неонового демона" Рефна, який має схожий сюжет, але основний акцент робить на кривавості. Аби продовжити асоціативний ряд сюди хочеться ще додати іспанський трилер із Маріо Касасом "Невидимий гість" ( ось після нього взагалі треба відразу чай із меліси запарювати), про нього сюди не писала, але слів він не потребує, просто треба дивитися.

Словом, хороші трилери такі трилери, що заснути і не думати про них зовсім непросто, як і знайти їх серед тисячі інших, посередніх.
Давно мені не траплялося кіно від якого і плакати, і сміятися, і засиджуватися перед монітором допізна. А вчора я нарешті вирішила, що Уве більше не може чекати.
Ввімкнула - і ніби провалилася у скандинавський світ непривітного стариганя, котрий ніяк не може померти, хоча й на цьому боці має вдосталь проблем.
"Друге життя Уве" - то такий короткий екскурс у життя шведського суспільства, його устрою, взаємостосунків із сусідами і так далі.
Головний герой - старигань Уве - мав би викликати відразу, але натомість постійно смішить своїм "чорним" поглядом на навколишню дійсність.
З ним приємно ненавидіти чиновників, сваритися на сусудів та, зрештою, обирати життя замість смерті. Він зовсім не той, ким видається на початку і має свої причини на те, щоб поводитися так, а не інакше.
По мірі розгортання сюжету його маска неприступності потихеньку спадатиме, а справжнє обличчя нарешті відкриється тим, хто встигне помітити, який він насправді.
Мегачуттєва історія про те, що "або ми помираємо, або живемо". Залишилося тільки обрати своє.
Зі стрічки "Знову вдома" добре починати цю осінь. Особливо в кінотеатрі, особливо в дівочій компанії. Вона чудово перегукується з нинішнім зміносезонним станом душі: ми знову вдома, знову запарюємо ароматний чай, знову кутаємося у шарфи та пледи, знову готові відпускати і розпочинати нове.

Ця стрічка прекрасна своєю невимушеністю, відсутністю надмірних драм і загальним легким вирішенням конфліктів.
Можливо, тому що фільми з Різ Уізерспун завжди такі, а, можливо, тому, що це історія про вміння відпускати образи і рухатися далі.

Тим не менш навіть якщо не звертати уваги на сюжет, то можна зосередитися на деталях: розкішному будиночку десь на схилах Лос-Аджелесу, його вишуканому інтер'єрі та кіномистецьких атрибутах. Красивих дрібничок для уважних тут багато.

Заглом же це стрічка про повертання до себе після чергового крутого повороту життя  однієї красивої жінки та її уміле віднаходження рівноваги між минулим та теперішнім.
Сподобається за відповідного настрою та хорошої компанії поруч. Тож бігом у кінотеатр;)
"Наречений для двох" (Jour J, 2017) - ідеальне кіно для розпружування мізків у спекотну серпневу суботу. Це французька комедія із місцями занадто жорстким гумором, та поряд з тим із приємним післясмаком опісля.
Не знаю чи сподобалася б під час перегляду удома, але в кінотеатрі дивилася чудово.

Зрештою, хороших комедій зараз не так і багато, або й  взагалі нема, тож я віддалася легковажності сюжету і просто кайфувала від легкості цієї стрічки.

Хоча і під час неї, якщо хотіти, можна просльозитися. Дитинство і сьогоднішнє життя однієї із головних героїнь змальовано так, що в якийсь момент очі зволожуються, але раптово знову стає смішно і мимоволі згадуєш, що це комедія, тож від драми тут тільки дрібка ностальгійних спогадів із минулого.

Якщо збираєтеся дивитися це кіно - порада: коли увімкнуть титри - не поспішайте виходити із залу чи натискати esc, залиштеся і насолодіться кількома потішними моментами зі стрічки та тим, як їх знімали. А потім уже з легкістю повертайтеся до реальності.

Здається Нолан хоче стати одним із моїх улюблених режисерів. Не планувала іти на "Дюнкерк", бо це військова драма і нашо мені ці печалі, але спонтанний похід у кінотеатр та підходящий сеанс цього фільму стали наслідком того, чому я зараз пишу тут:)

Ідучи на цю стрічку реально не варто брати попкорн. Мені в певний момент він почав застрягати у горлі, бо візуальні рішення Нолана хотілося ковтати, як холодну воду, а екран ... погладити за досконалість кольорів. А після перегляду поставити на повторі увесь саундтрек і слухати, слухати, слухати.

Про що стрічка  - можна прочитати у Вікіпедії розлогу статтю, навіть зі спойлерами, хоча які можуть бути спойлери у історичній драмі про події Другої світової війни?

Я ж напишу про її поетичність, натхненність та віру. Віру в омріяний берег дому, силу духу і просте прагнення вижити.
Не знаю чи вразила б мене ця стрічка, якби я її дивилася вдома, тому раджу, поки вона ще у кінотеатрі, втрапити на котрийсь із сеансів. А далі просто розчинитися в тому, що відбуватиметься на екрані і захотіти якось потрапити у французький Дюнкерк...

Ну, а замість постскриптуму кілька саундтреків:


Profile

happiness
svitla4ok
svitla4ok

Latest Month

December 2017
S M T W T F S
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com