?

Log in

"Ілюзія кохання" (2016) - стрічка, котру, здається, можна розгадати вже напочатку. Люба Маріон Котіяр грає тут занадто пристрасну панночку у пошуках кохання. Їй нещастить: чоловік, котрий подобається, одружений і не звертає на неї уваги. Вона ладна б уже померти, але все-таки хоче дізнатися, що ж насправді означає оте почуття...
Далі історія розгортається за класичним сюжетом: одруження з нелюбим чоловіком, безбідне життя і відчуття відсутності головного.
Та глибина цього фільму не лежить на поверхні. Вона - у непомітних деталях, на котрі, чомусь не звертаєш уваги під час перегляду... Істина цієї стрічки поза простором кіноплівки - занадто життєва, занадто складна, щоб усвідомити і сприйняти.
І хоча кінцівка пояснює все, місцями навіть з надлишком, думати після фінальних титрів буде про що.
Так, це стрічка про любов. Точніше про типи любові, котрі бувають у житті. Про любов-пристрасть і любов-пожертву. Про те, як за першою не помічається друга. Про час, котрий вміє відкривати очі на справжнє і залишати позаду ілюзорне.

Ла ла Ленд наших душ

Посеред затяжної зими наших широт піти на "Ла ла Ленд" - це як вперше одягнути кеди після того, як врешті розтанули сніги і остаточно став сухим асфальт, це як вперше вдихати повітря після весняного дощу, це як вірити і знати, що все можливо, доки під цим сонцем існують такі мрійники і такі мрії.

Стрічка, яку хочеться розібрати собі на пам'ять як конструктор, носити в кишені і витягати в моменти, коли забракне рішучості чи наполегливості. Барвистий путівник для тих, хто не перестає вірити у своє Щось навіть крізь зневіру.

Діалоги, погляди, рухи, жарти, що западають в саме серце і, сподіваюсь, оселяться там назавжди. Давно, давно не траплялося такого кіно, від якого було б так просто і так добре. Воно про світлий сум життя і про все те, чого не помітили критики, а натомість помітять глядачі, котрі його подивляться.

Тонна вихідних - чудова нагода заповнити кінопробіли. Принаймні, так частково вийшло у мене.
Розповім про дві стрічки. Одну - випадкову.  Іншу - розкручену та популярну, що щойно відгриміла у кіно.

"Життя в мотелі" (The Motel Life, 2012) - інді-стрічка про зиму, мотелі, малюнки, кумедні розповіді та двох братів із одним складним життям на двох. Стрічка без пояснень, розлогих роздумів і моралізувань. Просто приємне дорожне кіно про життя із обнадійливим фіналом. Для поціновувачів нелегких стрічок із невисокими рейтингами, зате душевною зйомкою та влучним саундтреком.

"Розлучення з хвостом" (Who gets the dog?, 2016) - можливо, на перший погляд зовсім не той фільм, про який слід писати кіноблогеру. Але я завжди у пошуку кіно від якого приємно, навіть якщо це в жодному разі не кіношедевр. Бо, зрештою, для чого потрібне кіно, як не викликати емоції, потрібні емоції?! Тож якщо бракує позитиву і усмішок за просто так - це кіно їх обов'язково вам дасть. Ще й нагадає: якими не були б труднощі - їх завжди можна подолати. У кіно так точно:)
У світі є прихована краса, не забувайте про неї

Вмикають світло, добігають кінця останні титри, люди поволі пробираються до виходу, тягнучи за собою нез'їджений попкорн, а я ховаю обличчя в сумку, в прямому сенсі, шукаю серветки і добре уявляю собі, як мабуть по-дурному виглядаю збоку.

Байдуже. Я щойно побачила "Приховану красу" (Collateral Beauty, 2016) від якої неможливо не плакати.

Розчулитися під час перегляду цієї стрічки  дуже легко. Вдосталь моментів.

Вона ніби про давно відоме. Ніби й тими ж словами, але все одно сльози котяться щоками від краси. Краси цієї стрічки про такі вічні істини будь-чийого життя: про Любов, Час та Смерть.

Вона нагадує, що все минає, навіть найболючіше, потрібно лише серцю любити, часу тривати, а смерть сприймати як належне. І поки так важко вірити в останнє, треба переборювати себе і шукати в усьому невидиму, приховану красу.

"Нове британське кіно" ще з часів університету - прекрасна нагода піти на нові фільми без перекладу до старого кінотеатру, де холодно, зате так захопливо чи то з викладачем та одногрупниками чи просто після пар із подругою із англійської філології.
Проте ті романтичні часи минули, у тому старому кінотеатрі уже давно не крутять фільмів, а сам кінофестиваль уже котрий рік поспіль оминає моє місто, тому доводиться або жити без фільмів або ж їхати до сусіднього міста-натхнення.
Саме так цього року мені вдалося потрапити на два фільми, які ще своїми трейлерами непереборно манили до кінотеатру.

Тож №1:
This Beautiful Fantastic, 2016 - або "Чарівні чудові" або "Фантастическая любовь и где ее найти" - така собі мегаякісна британська альтернатива французькій "Амелі", хоча насправді мені ця стрічка дещо перегукувалася із "Альбатросом", де головна героїня теж мріяла стати письменницею. Актриса, котра виконує головну роль у "Чарівних чудових" та ж, що й в "Альбатросі". Прекрасне співпадіння. Чи не співпадіння;)
Це кіно можна порівняти із вітамінкою: яскраві кольори, харизматичні персонажі, кумедні деталі - усе, що змушує прилипнути до екрану, не відволікатись і насолоджуватися. Романтична драма із помірно дозованим сумом та оптимістичним фіналом, з прекрасними вкрапленнями казкових моментів і вірою в те, що життя може бути схожим на казковий сад, якщо тільки продовжувати постійно копати:)

А от мій №2 був дещо менш світлою стрічкою.
Хоча я й була впевнена, що  у Burn burn burn (Палає палає палає, 2016) буде вдосталь позитивного. Але якщо стрічка починається із похорону, то чекай хорошого, точніше детального кінопсихоаналізу про те, як не варто марнувати життя. І "Палає..." саме про це...
А ще про влучну цитату із Керуака, дорогу, заправки і привабливі англійські міста (тепер особливо сильно хочеться в Йорк), про вміння облажатися і прийняти це, про дитячі травми і дорослі розчарування, про прощення і любов, багато любові у її  найсправжнішому, незіпсованому вигляді. Любові до рідних, друзів, до себе, до моменту, в котрому живеш...

Але, як це не прикро, дехто може сприйняти її по-іншому, як от у цій рецензії:

"... the Ukrainian audience were probably expecting some great English humour, but all we they got was some depressing Lesbians driving around the British countryside in a 30yr old Volvo".
Здається, на постерах до стрічок тепер ще треба давати попередження не про вік, а про зміст: "Обережно! Стрічка потребує особливого напруження серця", а то тим, хто пришов жувати попкорн і розливати колу в кінотеатрі буде кортіти лише матюкатися під час перегляду, а то й зовсім "валити додому".

"Гніздо горлиці" - українська стрічка, котра довго йшла до свого глядача (через різні нюанси), але таки з'явилася на великих екранах. Попри не надто оптимістичний синопсис, я вирішила, що мушу її побачити в кінотеатрі.
Поспішаючи на пізній п'ятничний сеанс, навіть не думала, що таких бажаючих буде багато. У нашому майже єдиному кінотеатрі це кіно чи не одне серйозне з усього прокату, тож повірити, що однолітки можуть обрати його для перегляду було для мене вкрай сумнівно.
Однак майже повністю заповнений зал із різною віковою категорією переконав - люди ішли, тому що це українське кіно і тому, що воно їм близьке.
А стрічка й справді про наболіле з максимально точним відтворенням життя в українському забутому цивілізацією селі і контрастами заробляння грошей в Італії. Місцями від правдоподібності хочеться скрикнути, місцями відвернути очі, ще деколи розгніватися так, ніби те, що відбувається на екрані відбувається з тобою. Словом, під час стрічки переповнюють різні емоції, окрім, хіба що байдужості. А фінал не ставить остаточної крапки і дозволяє розмірковувати над стрічкою і зараз, коли пишу ці рядки. Після перегляду прочитала, що режисер зумисне зробив таку розмиту кінцівку і зараз збирає враження у людей. Йому цікаво хто як зрозумів цей фільм.
Між тим після сеансу жіночки виходили заплакані і ще довго обговорювали, що у стрічці нічого не вигадали, бо так воно є. І так, на неї варто іти у кінотеатр, бо хтозна коли ще випаде можливість глянути призера кількох кінофестивалів у легальному доступі.
Єдине, що мене все ж засмучує, то це те, що ми досі знімаємо про сумне, а так хочеться врешті піти в кінотеатр на наше кіно про щось хороше.

В раптово сніжні дні актуальними стають комедії. Однак, що робити, якщо хочеться глянути стрічку із непритягнутим за вуха гумором, а навіть із якимись майже науковими коментарями про актуальне: стосунки між чоловіком і жінкою?
Кілька днів тому мені здавалося, що таких стрічок або взагалі нема, або я вже всі існуючі переглянула.
Але із кінематографом так не буває. Завжди десь є заховне справді цікаве кіно, яке просто треба ретельніше пошукати. Особливо багато таких скарбів ховається у не такому розкрученому, як американське, європейському кіно. Далі кілька слів саме про таке.

"Чому чоловіки ніколи не слухають, а жінки не вміють паркуватися" (2007) - німецька стрічка за аналогічним книжковим бестселлером допоможе наочно засвоїти основні причини відмінностей між чоловіками та жінками, а також зрозуміти, чому ж виникають усі ті найпоширеніші проблеми, над якими уже купу років сушать голову двоє, котрі вирішили бути разом. Стрічка з купую незаїжджених кумедних моментів вчить з усмішкою сприймати те, що в реальному житті, зазвичай, дратує. Для її перегляду потрібен неупереджений настрій, плед, трохи глінтвейну і той, з ким можна сміятися разом. Буде смішно, затишно, а погодні катаклізми раптово відійдуть на другий план.
kinopoisk.ru-Adieu-Paris-2248640
Цей фільм не претендує на оригінальність, але його страшенно, страшенно приємно дивитися!
"Прощай, Париж!" (2013) - зовсім не про Париж, та справді про "прощай". Він про різні "прощай", котрі трапляються у житті.
Про "прощай" із дорогою людиною через раптову смерть.
Про "прощай" із стабільною роботою.
Про "прощай" із сім'єю, другою половинкою, минулим.
Про "прощай" із усіма провалами та негараздами.
Про різні, інші непомітні "прощай".

В цьому фільмі на перший погляд дуже багато про сумне, однак це тільки зовнішній фасад. Бо в глибині цієї історії - розповідь про життя та те, як насправді слід його сприймати, щоб жити, зрештою, було не боляче.

А ще цю стрічку варто глянути хоча б через такі продумані репліки героїв, як ця:

«Настане день, і питання зникнуть. Навіть якщо не знайдете відповідей, питання зникнуть. Тому що треба прийняти рішення. Всі ми отримали безцінний дар - життя. І треба зважитися його прожити. Треба не упустити цей дар».

Замість висновку: мегаприємне європейське кіно, котре не викликає ані розчарування, ані осуду і, на щастя, жодного роздратування. Просто кіно, яке приємно дивитися від першого і до останнього кадру котрогось листопадового вечора перед сном.
tokyo-fiancee-toronto-film-festival-3
Немає часу пояснювати - просто дивіться цей фільм. Особливо, якщо притягує поєднання французького та японського, якщо ви читали чи давно збиралися прочитати щось Амелі Нотомб, або хочете глянути історію з колоритним післясмаком, де нетипово розповідається про нетипових.
"Токійська наречена" (2014) - хороша боротьба із сірістю за вікном. Плюс одразу можна запастися книжковим аналогом чи його продовженням.
- Тримайся подалі від вокзалу.
- Без вокзалу жити складно.
- Багато людей спокійно живуть не пхаючись на вокзал.
f99d9811f1fb
"Друзі" (2015) - з тих фільмів, котрі чомусь довго висять у списку непереглянутих і чекають свого часу. Однак і їх момент настає.

Якщо типу офіційно, то: відомий француз Луї Гаррель зняв свою першу стрічку та ще й зіграв одну із головних ролей у ній. І це той випадок, що навіть якби це був фільм жахів, то я б дивилася (хоча от не пригадую жодного французького жахливчика останніх років).

Сюжет, якщо зазирати в основу, старий як світ: двоє друзів і одна приваблива жінка. Один хоче з нею бути, бо вірить у чисту і світлу любов, а інший - скоріше для розваги, принаймні спочатку.
Вона ж, жінка, погрузла у власних проблемах, про котрі воліє не розповідати, оскільки люди про таке не розповідають, а якщо й розповідають, то навряд чи очікують, що хтось зрозуміє. Тому у неї є легенда і графік, за яким вона живе, а ж поки ці двоє чоловіків не зламають такий уже звичний для неї хід речей.
Тут і почнуться нічні паризькі вулиці, кафе, бари, дискотеки, квартири, лікарні, церкви, пересипані безліччю іронічних діалогів. Така собі історія двох вимушених безпритульних ночей трьох малопоєднуваних людей.

Від цієї стрічки я до останнього чекала істини, якихось пояснень, хоча б якогось аналізу усього, що було показано до фінальної сцени, однак нічого із цього так і не отримала. Зрештою, здається це кіно про інше: воно про епізодичні дивні моменти нашого життя, які, коли переказувати, не мають жодного сенсу, бо наповнені атмосферою лише в той момент, коли були прожиті.

І вже, якщо спойлерити, то ось він, найчуттєвіший момент фільму (малозрозумілий без контексту):

Profile

happiness
svitla4ok
svitla4ok

Latest Month

February 2017
S M T W T F S
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728    

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com